Bellah R. N., Joas H. (eds.) — The Axial Age and Its Consequences (2012)

Bellah & Joas (eds.) «The Axial Age and Its Consequences»

Вихідні дані. Robert N. Bellah, Hans Joas (eds.). The Axial Age and Its Consequences. — Cambridge, MA: Belknap Press of Harvard University Press, 2012. — 560 с. (18 розділів + бібліографія праць про осьовий час, с. 469–538). Присвячено пам’яті Ясперса.

Походження. Переглянуті доповіді конференції «The Axial Age and Its Consequences for Subsequent History and the Present», Max-Weber-Kolleg, Ерфурт, 3–5 липня 2008. Учасникам роздали чотири осьові розділи тоді ще незавершеної Religion in Human Evolution Белли (2011) — як стимул, не як предмет.

Значення. Головна колективна праця про осьовий час після збірок Ейзенштадта 1986 р. Тут зібрано майже весь спектр позицій: еволюційна (Дональд, Белла), нормативна (Рьотц), плюралістична (Віттрок, Арнасон), скептична (Ассман, Рансімен), теологічна (Далферт), соціологія сучасності (Казанова, Свідлер, Медсен, Салліван). Для корпусу це головне джерело про механізми осьового переходу й регресу, а не про сам факт синхронності.

Структура: I. Fundamental Questions (розд. 1–7) · II. A Comparative Perspective (8–10) · III. Destructive Possibilities? (11–13) · IV. Reevaluations (14–15) · V. Perspectives on the Future (16–18).

Аналітична інтеграція в рамку корпусу — Osovyi_spadok_resurs_chy_tiahar.

---

Вступ (Белла, Йоас, с. 1–6)

Критерій осьового часу — поява перших «класиків»: текстів, які лишаються сучасними завдяки безперервному тлумаченню (пророки, Платон й Аристотель, «Лунь юй», «Даодецзин», «Бгаґавадґіта», палійський канон). Причина не в писемності: вона існувала з III–II тис. до н. е., а багато класиків спершу жили усно. Осьовий час зрозумілий лише на тлі дуже довгої доосьової історії культури. Як ми мислимо осьовий час, так ми мислимо й себе.

I. Фундаментальні питання

1. Ганс Йоас — «Дискусія про осьовий час як релігійний дискурс» (с. 9–29)

• Теза: будь-яка теорія осьового часу несе приховане ставлення до трансценденції, тобто є релігійним (чи антирелігійним) дискурсом.
• Генеалогія ідеї: Анкетіль-Дюперрон (1771, «революція» довкола Заратустри) → фон Штраус (1870) → Ернст фон Лазо (1856) → Макс і Альфред Вебери, Трельч («пророча доба», «синхроністична доба») → Ясперс (1949). Можливо, термін постав із плутанини «Achse» (вісь) і «Angel» (шарнір) у цитаті з Гегеля.
• Лазо — органіцист: народи проходять шлях від віри через сумнів до старіння, секуляризація означає «органічний» занепад, а носієм віри стають нові, життєздатні народи. Релігія при цьому не старіє, старіють її носії. Йоас визнає основу цієї схеми «дуже хиткою».
• Вебер: дефіс у формулі «магічно-сакраментальне» стирає різницю між магією (надлюдські сили на службі власних цілей) і сакраментом (служіння, відкритість трансцендентному). Звідси протестантська «магізація» католицизму.
• Розчаклування як «демагізація», а не секуляризація. Вона почалася в осьовий час, не завершилася і повторюється при кожному перенесенні постосьової релігії в доосьове середовище.
• Ясперс — захист універсалізму після нацизму: проти примусової секуляризації, нацистського повернення до германської доосьової релігії, сцієнтизму. Традицію треба не рвати, а автентично переартикулювати.
• Ключова альтернатива: осьовий перехід можна мислити як заміщення старого або як додавання й інтеграцію.

2. Чарльз Тейлор — «Чим була осьова революція?» (с. 30–46)

• Теза: осьовий поворот — початок розвбудовування (disembedding) з потрійної вбудованості: в групу, в космос і в благо як звичайне процвітання (flourishing). З’являється вище благо понад процвітання, і вищі сили стають однозначно на його боці.
• Доосьова релігія — «годування богів»; австралійський «настрій згоди» (mood of assent, Stanner) без «сварки з життям».
• Перше постосьове тисячоліття — нестабільний амальгам віртуозів і масової релігії процвітання, скріплений ієрархічною комплементарністю: миряни годують ченців і отримують «заслугу». Порядок черпав силу зі свого заперечення: карнавал, сингальський екзорцизм.
• Велике розвбудовування: реформаційний рух від Гільдебранда (XI ст.) до модерну ліквідує амальгам і перебудовує сам «світ» за осьовими принципами. Дюмонів «індивід поза світом» стає «індивідом у світі».
• Модерн «частково відкочує» трансцендентне назад до процвітання, але лише частково: процвітання лишається під наглядом морального порядку (справедливість, рівність). Відкрите питання: ми більше здобули чи втратили?

3. Мерлін Дональд — «Еволюційний підхід до культури» (с. 47–76)

• Каскадна модель культури: епізодична (примати) → міметична (H. erectus, 2+ млн р.; тіло, жест, ритуал, навичка) → міфічна (мова, наратив, 300–400 тис. р.) → теоретична (зовнішня пам’ять, формалізми). Збереження здобутків (conservation of gains): старі шари не зникають. Міметичне й міфічне вроджені (hardwired), теоретичне — ні.
• Зовнішня пам’ять (exograms): письмо, архіви, валюти й записи торгівлі, карти, храми. Когнітивна інженерія — цілеспрямоване створення станів свідомості в аудиторії.
• Осьовий час не винайшов ні письма, ні грошей, ні торгівлі, ні бюрократії: усе це вже було в Єгипті та Шумері. Він пожав їхні плоди. Його суть — революція світогляду і метакогнітивний нагляд, тобто суспільство вперше свідомо організувало самоспостереження (групове й індивідуальне), яке забезпечували теократичні бюрократії.
• Теоретична культура елітарна, крихка й незавершена. Можливі відкати до міфічного, авторитарного врядування.
• Біологічно люди осьового часу не відрізнялися від нас: рушієм були креативні індивіди в кумулятивній культурі.

4. Маттіас Юнг — «Втілення, трансценденція і контингентність» (с. 77–101)

• Дві грані трансценденції: змістова (універсальна норма над мирським порядком) і семіотична (розрив між знаком і позначуваним, контингентність будь-якої артикуляції).
• «Драбина експлікації»: мімезис (ікона) → міф (індекс) → теорія (символ) → «розум про розум». Між появою засобу і його рефлексивним привласненням може минути дуже довгий часовий лаг.
• Проти «гібридної» (адитивної) моделі Дональда й Белли — холістична модель: вищий щабель якісно перетворює нижчі, а не просто надбудовується.
• Второзаконня і «портативна релігія»: зв’язок народу з землею «не перерізано, а розтягнуто» й підпорядковано тексту; заборона образів забороняє «ре-іконізацію».
• Двоїстість Мойсея (учитель, а не цар, — але й наказ убити 3000, Вих. 32): прагнення певності перед контингентністю символів стає насильством. Латеранський собор 1215 р. бере формулу «більшої неподібності» й вбудовує її в засудження єретиків.
• Центральна теза: кожне роз-вбудовування відтворює втілення. Кейс пієтизму: sola scriptura → внутрішній досвід (Bußkampf) → мала громада (collegium pietatis, Шпенер, 1670).

5. Бйорн Віттрок — «Осьовий час у глобальній історії» (с. 102–125)

• Культурна кристалізація: одночасне переосмислення чотирьох вимірів — космології, історичної свідомості, соціальності, агентності. Осьовий час — найвагоміша, але не єдина кристалізація: наступні були в X–XIII ст. і XVIII–XIX ст.
• П’ять шляхів осьовості: Ізраїль (трансцендентально-інтерпретативний), Греція (філософсько-політичний), Китай (універсально-інклюзивний), Індія (плюралістично-семантичний), Іран (дуалістично-агентний, «етнотрансценденція»). У чотирьох із п’яти немає поділу на трансцендентне й мирське. Спільне для всіх лише десакралізація правителя: царі вже не можуть претендувати на те, щоб бути богами.
• Три умови кристалізації: (1) економічно-технологічні можливості (залізо, зростання); (2) криза порядку (Ассирія, Ахеменіди, розпад Чжоу); (3) арени автономних інтерпретаторів на напівпериферії.
• Постосьові імперії зберігали осьову космологію, але обмежували автономію її носіїв. Модерні імперії наслідують «римський» шлях.

6. Гананат Обейесекере — «Медитативний транс Будди» (с. 126–145)

• Ядро буддійського вчення (карма, Чотири шляхетні істини, залежне виникнення) за текстами прийшло в трансі (jhāna) у три нічні сторожі. Послідовність така: образ → афоризм («коли є це, виникає те») → концептуальна система (Абгідгамма).
• «Пасивна церебрація», «Воно-мислення» проти картезіанського «Я-мислення». Паралелі: Хуан де ла Крус («пасивний інтелект»), Екгарт, Ніцше, Вітгенштейн.
• Bodhi — Пробудження, не «Просвітлення». Формула «буддизм — філософія, а не віра» походить від теософа Олкотта.
• Раціоналізація без концептуалізму можлива (біблійні пророки): спільне для осьових релігій — етизація і універсальні сотеріології, а не абстрактні поняття.
• Соціальне тло — «друга урбанізація» Гангу. Сангху скопійовано з республіканських асамблей (gana), поглинених імперіями Косала й Магадга. Торговці (setthi) і караванні шляхи несли нові релігії. Доктрину автор з економіки не виводить.

7. Інгольф Далферт — «Ідея трансценденції» (с. 146–188)

• «Трансценденція» — родина несумісних значень. П’ять західних парадигм: істинний світ, вічна істина, істинне знання, істинне Я, істинний Інший.
• Розрізнення іманентне/трансцендентне завжди проводиться зсередини іманентності (re-entry, Спенсер-Браун). Звідси подвоєння: Абсолютна Трансценденція (межа, Schranke, непереходима) і відносна (кордон, Grenze, який перетинають).
• Пара «вертикаль / горизонталь» — лише евристика, вона руйнується: вертикаль модулює горизонталь і навпаки. Усі людські самотрансцендування, зокрема екстаз і транс, іманентні.
• Абсолютне доступне лише як подія, що приходить (Барт, Тілліх, Бадью). Людина відповідає на неї «анафорично», не досягаючи її «прагненням». Ключ тут — пасивність.
• Між межею й кордоном лежить нейтральний простір — місце обрядів переходу і лімінальності.
• Відмова від «справжнього світу» (Ніцше) робить світ не іманентним, а плоским.

II. Порівняльна перспектива

8. Хосе Казанова — «Релігія, осьовий час і секулярний модерн у теорії Белли» (с. 191–221)

• Белла ототожнює три різні бінарні схеми: сакральне–профанне (доосьова), трансцендентне–мирське (осьова), релігійне–секулярне (модерна, латинсько-християнська). Вони не синонімічні: «секулярне зовсім не профанне».
• Найтеоретичніші прориви найменш релігійні (Греція). Справді релігійна «осьова доба» — пізня античність II–VII ст. (Строумса: релігії книги, кінець жертви, громада замість полісного культу).
• Фінікію названо серед не-осьових цивілізацій, поруч з Єгиптом і Месопотамією.
• Світові релігії — «successor faiths», наступники нездійснених осьових візій. Конфуціанство за Хань стало державною ортодоксією разом із «сакро-магічним» культом імператора.
• Секуляристська стадійна свідомість сама спричиняє секуляризацію (Європа на відміну від США).
• Пізній Белла: Просвітництво та ідеології XX ст. відтворювали осьову спадщину «в пародії».

9. Енн Свідлер — «Де живуть осьові зобов’язання? Африканський випадок» (с. 222–247)

• Осьовість вимірюється не прийняттям осьових релігій і дискурсів, а зміною конститутивних правил — кодів, через які спільнота створює авторитет, статус і реципрокність і де розміщує сакральну силу.
• Африка (Малаві, Замбія, Ботсвана, Нігерія) масово прийняла християнство, іслам, науку, права людини, НГО. Проте все це поглинають лінія роду, вождь, патрон-клієнт і чаклунство. Звідси формула «осьовий досвід без осьової цивілізації», «клапті осьового».
• Вождь — «бухгалтер» генералізованої реципрокності. Його вертикаль підзвітна: незадоволені відселяються і засновують нове село, поганого вождя виганяють.
• Чаклунство — санкція проти «таємного багача, що накопичує». Воно водночас є формою політичної критики.
• «Workshop mentality»: універсалістські імена («empowerment», права) працюють на накопичення «багатства в людях».
• Мінімальний тест осьової цивілізації: (1) символічний важіль, щоб судити правителів; (2) трансцендентна сфера спасіння; (3) наратив радикального зла; (4) моральна основа ширшої спільноти.

10. Гайнер Рьотц — «Теорія осьового часу: виклик історизму чи інструмент цивілізаційного аналізу?» (с. 248–273)

• Теорія Ясперса була нормативним проєктом (єдність людства, безмежна комунікація), а соціологія звела її до пояснювального інструменту «множинних модерностей».
• Китай доби Чжоу: осьовий прорив — формальний зсув, нова часова парадигма. Джерелом норм замість минулого (традиції) стає теперішнє: моральний імпульс, рольова взаємність, перевірка аргументу. Моїстська критеріологія (ben / yuan / yong), «принцип кращого аргументу», сім типів аргументів проти традиції. Lüshi chunqiu: брати за взірець не стандарти давніх царів, а те, як вони свої стандарти встановлювали.
• Незавершеність прориву: навіть Мо-цзи будує «вертикальну систему послуху». Звідси регрес, коли осьовий потенціал «поглинула й монополізувала нова авторитарна централістська держава».
• Сучасні китайські «множинні модерності» знову підносять «культурні гени», етнічність і «спадщину», тобто те, що осьова думка подолала. Посилатися на осьовий час, не дотримуючись його стандартів, — категорійна помилка. «Вісь» є всюди, де є просвітницька думка.

III. Руйнівні можливості?

11. Шмуель Ейзенштадт — «Осьова головоломка» (с. 277–293)

• Осьова цивілізація постає лише тоді, коли трансцендентні візії стають гегемонними інституціями. Цей процес контингентний, повільний і конфліктний.
• Осьовий «синдром»: розрив граничної й похідної реальності плюс виокремлення соціальних ресурсів з аскриптивних рамок («вільні ресурси»).
• Правителя можна покликати на суд. Боротьба ортодоксії з гетеродоксією. «Надлишок значення» легітимує і протест, і панування: історія ідеологічної політики починається з осьового часу.
• Три умови інституціоналізації: ресурси, організаційні рамки, коаліція носіїв візії з політичними та економічними активістами. Автономізуються засоби обміну — влада, гроші, вплив, солідарність.
• «Розсадникові суспільства» (Греція, Ізраїль): їхні потенції «законсервовано» і реалізовано деінде.
• Складні системи крихкіші. За Саймоном, одиниці в них міцно зв’язані горизонтально і слабко вертикально.

12. Девід Мартін — «Осьові релігії і проблема насильства» (с. 294–316)

• Будь-яка солідарність містить переплетення миру й війни. Осьове (передусім християнство) намагається його розплутати через ревізію жертви: від насильства заради групи до вільного самоприношення. Ця схема по суті жирарівська, хоча Жирара не названо.
• Контрреволюція соціального сакрального: війна хреста стає лицарством, хрещення немовлят функціонально наближається до обрізання, Воскресіння стає Рісорджименто, жертва Христа — смертю солдатів, Євангеліє — «євангелієм процвітання».
• Секулярна мутація сектантства: якобінство й марксизм — іманентизований есхатон без стримування трансцендентного Бога.
• «Хибна трансцендентність» — претензія нації чи політики на есхатологічний статус.
• Універсалізм не скасовує кордонів, а переносить їх між ворожими універсалізмами. За Джадтом, кінець «вертикального» гноблення 1989 р. вивільнив «горизонтальні антагонізми».

13. В. Г. Рансімен — «Праведні бунтарі: коли, де і чому?» (с. 317–334)

• Праведний бунт — одна з чотирьох відповідей на неправедну владу, поряд із зреченням, реформою і сецесією.
• Егалітарний контроль мисливців-збирачів (висміювання й остракізм самозвеличувачів) — вихідна норма. Вертикаль постає, коли самозвеличувачі «входять» в інституційні позиції (перехід «від культури до суспільства»).
• Заратустра — прототип: дуалізм робить правителів «слугами зла», що виправдовує повстання. Лінія: пророки → мілленаристи → Робесп’єр → Маркс.
• Греція й Рим праведних бунтарів не мали. Справедливість там реципрокна (dikaios — «реципрокний, а не безумовний альтруїст»), а pleonexia (жадібність) вважалася головною вадою. Бога-законодавця, що судить правителів, немає.
• Іслам — найстійкіша традиція праведного бунту, «цикл бунту й занепаду». Вона лежить поза межами Ясперса.

IV. Переоцінки

14. Йоганн Арнасон — «Реісторизація осьового часу» (с. 337–365)

• Проти «типологічного повороту» (осьовість як позачасовий тип) — «довгий осьовий час» VIII–IV/III ст. до н. е. як конкретна епоха «творчих меншостей» (Тойнбі).
• Ехнатон — космологічний, а не політичний монотеїзм. Він не зачіпає сакрального царства і тому не є осьовим.
• Зороастрійська реформа почалася до Ахеменідів і була частково інструменталізована, частково затьмарена мультицивілізаційним сакральним царством Персії.
• Світові релігії (християнство, іслам, місіонерський буддизм, маніхейство) належать до постосьової доби, пов’язаної з імперіями. Китай реконструював надзвичайно тривку сакральну владу, яка провела вибіркову канонізацію осьових ідей.
• Монетизація (Сіфорд) могла бути чинником появи філософії й трагедії. Шварц: осьова етика — реакція на змагальне накопичення багатства й влади ранніх цивілізацій.
• Замість «трансценденції» — трансценсус (Паточка) і п’ять напрямів артикуляції світу: експліцитна артикуляція, перецентрування, заперечення світу, розширення світу, гуманізація.
• Дюмон про Індію: жрець вищий за царя, а зреченець як «принцип становлення» цивілізації.

15. Ян Ассман — «Культурна пам’ять і міф про осьовий час» (с. 366–407)

• Осьовий час — «науковий міф» про початки модерності з корисною нормативною функцією. Його вада — зачарованість синхронністю. Протиставлення «осьове/доосьове» — секуляризована версія опозиції «істинна релігія / язичництво».
• Три кроки грамотності: секторальна (облік, культ) → культурна (письмо в ядрі культурної пам’яті, класика) → вторинна канонізація (канон одкровення, який відокремлює власну релігію від усіх інших, включно з власним минулим). Вторинну канонізацію винайдено лише двічі — юдейський і буддійський канони.
• Ритуальна тяглість проти текстуальної. До канону тексти живуть у стані mouvance (плинності), після нього сенс несе екзегеза. Пара канон / архів: витіснене чекає повернення.
• Глобалізація ≠ універсалізм. Глобалізація (інтернаціоналізм пізньої бронзи, потім імперіалізм Ассирії → Вавилону → Персії) сприяє універсалізму, але не породжує його.
• Маат — «трансцендентне бачення» Єгипту, конективізм, а не колективізм. Єгипет протоосьовий, а не «ще-ні». Навернений Єгипет переносить ту саму пристрасть до інтеграції з царства фараона на Царство Боже: пустельники Антоній і Пахомій.
• «Осьовий час» як період — це 200 р. до н. е. – 200 р. н. е., доба канонізацій. Осьовість — «вертикальне втручання духу в горизонтальну лінію природної й культурної еволюції», визначене через «родинну подібність». Ідея говорить про «людину, якою ми її хочемо бачити».

V. Перспективи майбутнього

16. Вільям Салліван — «Осьовий винахід освіти і глобальна культура знання» (с. 411–429)

• Освіта як свідоме (пере)формування людини за ідеалом — осьовий винахід. Платонова paideia поєднувала мімезис, міф і теорію і була спрямована на Благо; печера — це роз-вбудовування і обов’язкове пере-вбудовування (повернення).
• Глобальний університет — «світський полог» (Маєр): форму успадкував, мету втратив. Він живе в закритій іманентній рамці аналітичного розуму, ближчий до софістики, ніж до Платона. «Символічні аналітики» (Райх) — громадяни світу без обов’язків громадянства.
• Вихід — нова paideia в дусі Дьюї: теорія як момент практики, «демократія як спільна діяльність», «міфоісторія» (Макніл). Відкрите питання: чи достатньо «педагогіки світового ринку»?

17. Річард Медсен — «Майбутнє трансценденції: соціологічна програма» (с. 430–446)

• Ясперс (1949): світ єдиний, але духовно порожній. Його прогнози (соціалізм, світовий порядок, віра) не справдились. Неоліберальний ринковий фундаменталізм демонтував державу добробуту.
• Сьогодення структурно схоже на добу Воюючих царств. Прорив варто шукати на «проміжках» (interstices) великих сил, де групи (group) і моральні класифікації (grid) за Мері Дуглас послаблені, але не зруйновані. США (сильний grid, слабкий group) — «Рим» проповідників і терапевтів.
• Кейси: тайванський буддизм (Ciji, Fo Guang Shan, Dharma Drum; xiuxing для всіх, «мале я» → «велике я»), корейська теологія minjung, індонезійська Dian Interfidei (Джок’якарта) з ідеалом «крос-релігійної людини».
• Критерії: жодних нових одкровень, лише переінтерпретація коренів; прорив «муміфікації»; мережа, а не категорія (Тейлор / Ілліч); діалог в аполітичних просторах.

18. Роберт Белла — «Спадок осьового часу: ресурс чи тягар?» (с. 447–465)

• Еволюція історична, а історія еволюційна. Складність не означає цінності. Регрес так само очікуваний, як прогрес, аж до повної невдачі людського проєкту. Критерій (за Габермасом) — здатність до соціального навчання у двох вимірах: об’єктивувального знання і морально-практичного розуміння.
• Класове суспільство, яке вперше стало видимим в осьовий час, структурно не може задовольнити потребу в легітимації, яку само породжує. Звідси перша зв’язна критика.
• Зреченці (Яджнявалк’я, Будда, пророки, даоси, конфуціанці без посад, Сократ і Платон) критикують «з нікуди». Усі вони — вчителі й засновники шкіл, а влада їх полягає у впливі на освіту еліт.
• Чотири утопії: Амос, Менцій, Платон, ранній буддизм (найрадикальніша). Джатака про Темію: вселенський правитель, «чиє правління — зречення».
• Платонівська theoria — від ритуального паломництва на свято до «видовища істини». Вона причетна, еротична і перетворювальна, це «пробудження», а не відсторонене споглядання. Наратив лишається «повитухою» теорії.
• Друга «теорія» — відсторонене й аморальне знання корисного для влади (легісти Хань Фей, «Артхашастра» Каутільї). В Аристотеля починається розрив sophia і phronesis, звідки виростають автономні науки й утилітарна етика.
• Підсумок: спадок — «вибухонебезпечні потенції добра і зла». Криза сьогодні передусім екологічна. Головний дар — інструмент критики, і питання в тому, як ми ним скористаємося.

---

Оцінка джерела

Сильне	Слабке
Повний спектр позицій, від еволюційної до скептичної, з прямою полемікою між авторами	Немає єдиної відповіді на питання «чому саме тоді»
Механізми інституціоналізації й регресу (Ейзенштадт, Рьотц, Мартін, Арнасон, Казанова)	Економіка й торгівля майже не тематизовані (лише Сіфорд через Арнасона, Шварц, Дональд)
Емпіричний тест осьовості сьогодні (Свідлер)	Не-євразійські суспільства — лише Африка у Свідлер; степ, кочовики й Європа поза греко-римським світом відсутні
Когнітивна основа (Дональд, Юнг): шари культури, тіло, ритуал	Біологічні й енергетичні пояснення наперед відкинуто
Ясна постановка сучасного питання (Медсен, Белла, Салліван)	Програми майбутнього немає: лише діагноз і питання