Грибовський В. «Козак Мамай: тюркські загадки українського сфінкса»
Immutable source. Владислав Грибовський, історик (Інститут української археографії). Первопублікація — «Український тиждень» (tyzhden.ua/History/245065); передрук — портал «ДніпроКультура» Дніпропетровської ОУНБ, 23.08.2022, ред. 02.09.2022. Пов’язана фахова стаття того самого автора: Картина «Козак Мамай»: витоки образу й ногайські паралелі // Український історичний збірник, 2021.
Позиція джерела в корпусі
Перше в корпусі академічне джерело по Мамаю. Дає три речі, яких не було:
- Ногайську розгадку імені, шапки й самого типу — замість персько-буддійських гіпотез;
- Незалежне підтвердження кластера коріос з тюркського матеріалу, з прямим покликанням на Генріха Шурца;
- Методологічне застереження проти іконографічного дифузіонізму.
Автор працює в рамці історії чоловічих союзів (Шурц) і степової антропології; це та сама традиція, у якій написана монографія Кершоу, але прийшов він до неї з протилежного боку — від ногайського епосу, а не від германістики.
I. Історіографія образу і застереження проти дифузіонізму
Перелік «східних» версій походження, які автор оглядає:
| Дослідник | Версія |
|---|---|
| Данило Щербаківський | перське мистецтво XII–XV ст. — задумливі гравці на інструментах, схожих на кобзу |
| Платон Білецький | статуї Будди; принесені кочовиками-уйгурами «з ордами Чингісхана» |
| Ярослав Дашкевич | подвійне джерело: половецькі «кам’яні баби» + культові зображення Будди в калмиків |
Ключова фраза автора:
«Однак, не все те, що подібне зовні, насправді тотожне.»
І далі — контрприклад, а не нова генеалогія:
«Схожі з “Козаком Мамаєм” зображення були й на Заході. Зокрема, португальський художник у 1630-х роках намалював студента Коїмбрського університету, який сидить на землі, схрестивши ноги на східний манер, і задумливо грає на лютні. Можливо, сенс цієї картини ближчий до українського “Мамая”, ніж перські та буддійські зображення, адже Португалія й Україна виникли на пограниччі християнського й ісламського світів.»
Як це працює логічно. Поза «по-східному зі струнним інструментом» трапляється там, де перської чи буддійської передачі не було в принципі. Отже за позою про походження судити не можна. Фронтирна гіпотеза подана з «можливо» і далі в статті не розвивається жодного разу — увесь подальший текст іде в ногайський матеріал.
Розбір застосовності до корпусу — в Mamai, розділ 14.
II. Опис канону: що саме зображено
Варіант «Кримський запорожець» (кін. XVIII — поч. XIX ст., титульне фото)
Автор дає покадровий опис, і кожна деталь навантажена:
- сидить, склавши ноги «по-татарськи»; голена голова, довгі тонкі вуса, «оселедець», заведений за ліве вухо;
- сині шаровари, заправлені в червоні чоботи; поверх сорочки розкішний східний халат;
- кобза з чотирма основними струнами та шістьма приструнками;
- ліворуч — чудернацька шапка, дбайливо покладена як особлива річ;
- осідланий кінь прив’язаний до встромленого в землю списа, б’є копитом, позирає на господаря, «ніби закликає відновити шалений рух»;
- під конем стріла, спрямована в інший бік від погляду козака;
- праворуч на гілці дуба димить розкурена люлька; над нею медальйон із єдинорогом;
- шабля і рушниця з ладівницею та порохівницею;
- пляшка з ковшем.
Автор наголошує: розкіш недоречна в безлюдному степу — хизуватися нема перед ким. Отже це не побутова деталь, а знак.
Варіант із написом «Козак Мамай»
Червоні шаровари, східний халат на голе тіло, кухлик із горілкою і чарка, єдиноріг, бандура з вісьмома струнами, шапка неукраїнського крою, «загадкова усмішка».
«На оголених грудях цього степового здобичника немає натільного хреста. Даремно шукатимемо християнську символіку й на інших варіантах картини XVIII — першої половини XIX століття, навіть пов’язаних із гайдамаччиною… На двобій християн із мусульманами тут також нічого не натякає.»
Статус зображення
Не реалістична фіксація, а символічна картина: закони перспективи й настанови реалізму не діють. Побут запорожців за джерелами 1740–1770-х був іншим — кобеняки, свити, груба сіра сукнина. Мамай же вбраний «розкішно і марнотратно… бо він — еталон стилю, на який взорувалися ті, хто вважав себе запорожцями».
III. Ногайська розгадка
Шапка
Фатіма Канокова (дослідниця історії ногайського одягу) розпізнала на картині ногайську «князівську шапку» — «мырза боьрк». Назва — від ногайського «боьри» — вовк (позначало сірий колір).
Тобто вовчий маркер присутній у самому каноні, серед предметів, а не в інтерпретації.
Автор додає обережність: у XVIII ст. запорожці носили шапки з сірих смушків, але «Мамаєва» шапка інша — ногайська, мурзинська. Плюс можливий натяк на звичай давньоукраїнського судочинства «ставити шапки» на «заклад голови».
Ім’я
«Та й ім’я козака авжеж не українське. Воно належало реальній людині, яка жила в XVI ст.: ногайському мурзі Мамаю, героєві степового епосу.»
Свідчення побутування: Домінік П’єр де ля Фліз у середині XIX ст. писав, що зображення «розбійника на ім’я Мамай» «є в багатьох домівках в Україні», і зафіксував дуб, під яким той нібито сидів. Топоніміка: Мамаєвий острівець на Південному Бузі.
Із близько сотні збережених варіантів більшість безіменні або звуться «Запорожець», іноді пов’язані з іншими особами (Максим Залізняк, Семен Палій, Сава Чалий, Іван Бондаренко, «козак Шарпило», «козак Бардадим»).
Текст на картині — ключова цитата
В мене ім’я не одно, а єсть їх до ката […] А ти як хоч [мене] назови — на все позволяю, Аби б тілько не крамарем, бо за те полаю.
Імен багато; називай як хочеш; єдина заборонена ідентичність — крамар.
Одяг як стиль, а не трофей
«Демонстрацію ногайської шапки, східного халату та широчезних шароварів було б наївно вважати за хизування воєнними трофеями. Бо ж вуса й оселедця запорожець мав власні, не трофейні, такі самі, як і в ногайця… Тож ідеться не лише про здобич, а про стиль, винайдений від запозичення чужого, осмисленого на український лад.»
Ногайська паралель: вершник із поголеною головою, тонкими довгими вусами та чубом — ногайською кекил, алтайською кöкöль (із чим пов’язують походження слова «хохол»).
IV. Інструмент і виконавець
Кобза, бандура, кобиз
- Кобиз / кил-кобиз у ногайців і казахів («кил» — волос, як і в «кекил») — смичковий, не щипковий.
- Кобза Мамая ближча до лютні; потрапила в Україну в XVI ст., припасована до місцевих смаків, отримала тюркську назву.
- Бандура — назва від грецької пандори; ближча до арфи (струни не притискають до грифу), більше струн, інша техніка. У XIX ст. витіснила кобзу й перебрала її назву.
- Свідчення нащадка запорожця Івана Россолоди Яворницькому: кобза «скидається на вагани, тільки вона кругліша й пузатіша… зі срібними струнами. Довжини буде аршина півтора».
Різниця репертуару. Європейська лютня була аристократичним інструментом для високого стилю; для розваг слугували простіші (гітара). У козаків кобза, на відміну від демократичнішої бандури, мала таке саме застосування. Звідси — «Кобзар», а не «Бандурист».
Кошиць про думу: «мелодійний речитатив, де слово панує над музикою»; думи «дуже трудні для виконання й недоступні через те широким масам співаків»; побудовані «на спеціальній українській скалі, повній орієнтальних мелізматичних прикрас».
Бакси́ — виконавець як шаман
Найважливіший для корпусу абзац:
«Загальнотюркська традиція вважає творцем кобизу і першим співцем епосу міфічного діда Коркита. Дві струни кобизу, сплетені зі 104 кінських волосин, мали густий, повний обертонів, тужливий звук. Смичок був схожим на бойовий лук, здатний обривати життя. Виконавець епосу — не проста людина, а бакси́ — шаман, посередник між живими та мертвими. Його кобиз вважали священним. Легковажний зухвалець, який брав у руки кобиз, не будучи посвяченим у таїнство виконання, наражався на кару вищих сил.»
Функція епосу:
«Співець епосу урочисто оповідав про богів і героїв, занурював живих у світ мертвих… Епос знає тільки мертвих героїв, адже лише незвичайна смерть посвідчує героя… Епос упорядковує світ живих, без нього все перетворюється на хаос і зникає безвісти.»
Плюс: «Смерть героя не трагічна, вона епічна» — трагедія й лірика молодші за епос.
V. Чоловічі спілки — ядро статті
Загальна рамка
«У більшості архаїчних суспільств існували чоловічі спілки, у які не допускали жінок, бо жінка уособлювала сімейний простір: упорядкований і захищений, а тому звичайний. Натомість надзвичайне виявляли там, де чоловіки наражали себе на смертельний ризик, а тому мали можливість підвищити власну соціальну вагу.»
Генріх Шурц (німецький історик культури, засновник теорії Männerbünde): початок таїнства позначав звук певного музичного інструменту, тому жінки тікали за межі його чутності, зачинялися в хижах, «інакше вони захворіли б».
Зміст посвячення: відокремити хлопчика від матері й перевести у світ чоловіків. Випробування — побиття, приниження, кпини, запаморочення від алкоголю — «усе це символізувало смерть». Тому, хто торкався смерті й оживав, сповіщали священні міфи.
Вовк і пес в етнонімі
«Са́ме наймення “ногай” початково стосувалося чоловіків, не жінок, дітей і хлопців, які не пройшли посвячення. Ця назва походила від пратюркського слова, що нероздільно позначало вовка і пса. Посвячення символізувало переродження хлопця на хижака, воїна-здобичника.»
Супутній матеріал:
- Грігорій Потанін, Алтай, 1879: переказ про чоловіків із собачими головами — «нохой-ерте» («пси-чоловіки»), тоді як їхні «жінки мають звичайний вигляд і є гарними»;
- тюркські герої народжуються в дикій глушині від зв’язку людини з фантастичною істотою, годує їх вовчиця, вони вчаться чаклунства, перетворюються на звірів, ідуть за здобиччю в людські поселення, зрештою одружуються з ханською донькою і стають правителями;
- «Наймення вовка або пса криється в назвах багатьох тюркських народів та їхніх правителів»;
- «кирк-киз» («сорок дівчат») — етимологічна легенда киргизів (народ від зв’язку ханської доньки та її почту з червоним псом);
- «кирк-казак» («сорок козаків») — звичайна назва чоловічих спілок Центральної Азії; епічний цикл «Сорок батирів».
Джура і нове ім’я
Ібн ал-Факіх (X ст.) і Боплан (XVII ст.): у кочовиків хлопчик зростає під опікою матері, а коли стає здатним натягнути лук, його випроваджують: «Годуйся сам!»
«Відтепер він ніби не син своїх батьків, тому пристає до гурту однолітків — джура (жоро), разом із якими полює й рушає в набіги, а також отримує нове ім’я, що символізує переродження на здобичника.»
Відкритість до чужинців: «До гурту приймали не лише сусідських юнаків, а й чужинців, бо вважали: що більше таких, то більша слава гурту. На відміну від сімейної громади, чоловічі спілки були відкритими для чужинців і запозичення чужого. Звідси ота строкатість в одязі та дивні предмети, що не мали практичного значення, але сигналізували про статус: його не успадковували, а здобували.»
Вікові класи й гоління
Свідчення XVI — початку XIX ст.: кримськотатарські та ногайські юнаки вдягалися інакше за старших — «чудернацька строкатість та пишнота»; «черкеська папаха», як у «черкесів, поляків та козаків»; голені голови з чубами за вухо. Бороди відпускали в 40 років — тоді наставав час дотримання настанов ісламу. Поділ: безбороді / чорнобороді / сивобороді.
Безбороде парубкування припиняли з одруженням, але воно могло тривати й після 40 (кримські чабани — «сивовусі парубки»): біологічний і соціальний вік не тотожні.
«Юнака не вважали повністю чоловіком, він перебував поза межами впорядкованого світу, як “дух”, що діє зі спонукання непідвладних йому сил. Це був стан перебування на межі життя і смерті. Гоління голови, як і сп’яніння, в культурах багатьох народів пов’язані з уявленням про смерть. Гоління символізувало вмирання, а народження в новій якості унаочнювали тонкий чубчик і вуса.»
Парубоцький стиль: «задерикувате розбишацтво і надмірне вживання алкоголю»; пиття бузи й араки на бенкетах вважали «звичаєм Чингісхана», шанованим не менше за мусульманські приписи.
Сучасні рефлекси
Автор проводить лінію до сьогодні: стрижка у фільмі «Волосся»; радянська «дідовщина» з віковими класами (найнижчий — «духи»); туркменська приказка «Краще бути собакою, ніж молодим»; «Володар мух» Голдінга як модель того, що стається з ізольованими хлопцями без регулятора архаїчної стихії — міфу.
Лайонел Тайгер: модель поведінки ґреґорна, тобто біологічно обумовлена — стать і вік не соціальні конструкти, а біологічно заданий чинник соціальності.
Взаємність, щедрість, походження влади
«Регулятором чоловічих спілок був принцип взаємності. Ним наскрізь просякнутий степовий епос: дарування спонукає до віддарювання, на послугу відповідають послугою, на кпини кпинами, побиттям на побиття, грабунком на грабунок, убивством на вбивство.»
«Той, хто дарує й надає послуги в більшому обсязі, ніж йому віддячують… здобуває авторитет, стає лідером гурту. Його найголовніша прикмета — щедрість, унаочнена пишнотою одягу. Він демонстративно легковажить багатством, роздає його і влаштовує бенкети… Той, хто приймає дарунок, визнає верховенство дарувальника і свій обов’язок йому служити. Із цього постає влада.»
І далі — теза Шурца прямим текстом:
«Згідно з Генріхом Шурцом, політична влада постала з чоловічих гуртів на кшталт “князь і його дружина”.»
Лідер стає правителем сімейних громад, коли доводить здатність їх захищати, допомагає нужденним і чинить праведний суд; перетворюється на зачинателя клану чи династії, а епос увічнює його як героя-деміурга.
Степ поза державною регуляцією
«Степ довго (подекуди до початку XX ст.) не був охоплений державною регуляцією. Тут залишалися архаїчні товариства, де не шанували ані спадкових ієрархій, ані статків, ані правових норм. Усе це зникало з голінням волосся на голові й з’являлося в новій конфігурації, з гри випадку і щоразу знову.»
Запорозький стиль передбачав «бурхливе марнотратство, далеке від “протестантської етики й духу капіталізму”. На Запорожжі панував інший дух, байдужий до ощадливості та накопичення багатств».
VI. Шевченко і формування ідентичності
Шевченко «сформував із народної міфопоетичної стихії потужну самопрезентацію українців. Слово Шевченка пов’язали з кобзарством, а його малярство було стилізоване під “Козака Мамая” й чітко вказувало на нього, як-от в офорті “Дари в Чигрині 1649 року” (1844)».
Формально офорт анахронічний (канон Мамая усталився через сто років після Хмельниччини), але «інтуїція митця не схибила, бо “Мамай” відтворив первісну суть козацтва як історичного явища, що передувало Гетьманщині й мало далекі від України витоки».
Побутування: «“Мамаїв” дбайливо берегли нащадки козацьких старшин, але також їх можна було побачити і в селянській хаті, і в корчмі — скрізь на теренах колишніх Гетьманщини та Запорожжя».
Ограничення джерела
- Науково-популярний формат. Це версія для широкого читача; фаховий апарат — у статті 2021 р. в «Українському історичному збірнику».
- Шурц як опора. Теорія Männerbünde у класичному вигляді сформувалася в німецькій науці 1900–1930-х і має відомий політичний шлейф. Автор бере з неї робочу частину, але рамку не проблематизує. Пор. те саме зауваження до Кершоу.
- Атрибуція шапки. «Мырза боьрк» — визначення Ф. Канокової; це фахова атрибуція, а не консенсус. Тримати як сильну версію, не як факт.
- Тюркоцентричний ухил. Стаття свідомо шукає тюркські паралелі (це її тема). Індоєвропейський шар степу при цьому лишається поза кадром, хоча матеріал (вовчі братства, ініціація, дружина) належить обом.
- Португальський сюжет не розвинений — поданий як застереження і покинутий.
Зв’язки
Внутрішні
- → Mamai — головний адресат: ногайська розгадка, вовча шапка, текст про крамаря, португальське застереження
- → Koryos_voinski_bratstva — тюркське незалежне підтвердження інституту
- → Odyn_boh_korios — бакси як виконавець-шаман; смичок як бойовий лук; нове ім’я при посвяченні
- → Tevta_i_korios_dva_bohy — Шурц: політична влада постає з чоловічих гуртів
- ↔ Kershou_Odnohlazyi_boh_Odyn — та сама рамка, протилежний вхід (германістика проти степової антропології)
- ↔ Vovkulaka — «ногай» від слова, що означало вовка і пса
- ↔ Hunno-tyurkskyi_shar_stepu / Tenhrianstvo_hunno-tyurkska_proshyvka — тюркський шар прошивки
- ↔ Dar_i_kontrakt / Ekonomyka_dara — взаємність і щедрість як механізм влади
- ↔ Fynykyiskaia_matrytsa — «аби б тілько не крамарем»
- ↔ Chyslo-Danbara — «сорок козаків» як розмір гурту
Зовнішні
- Грибовський В. Козак Мамай: тюркські загадки українського сфінкса // Український тиждень (tyzhden.ua/History/245065); передрук: ДніпроКультура, 2022.
- Грибовський В. Картина «Козак Мамай»: витоки образу й ногайські паралелі // Український історичний збірник. — 2021. — Вип. 19–20.
- Бушак С. Козак Мамай: феномен одного образу та спроба прочитання його культурного «ідентифікаційного» коду. — К.: Родовід, 2008.
- Щербаківський Д. Козак Мамай: мистецько-етнографічні праці. — Харків: Факт, 2008.
- Білецький П. Украинские народные картины «Казаки-мамаи». — Ленинград: Аврора.
- Schurtz H. Altersklassen und Männerbünde. — Berlin, 1902.
- Канокова Ф. — дослідження історії ногайського одягу; атрибуція «мырза боьрк».
- Потанін Г. — алтайські записи 1879 р. («нохой-ерте»).
- Tiger L. Men in Groups. — 1969 (ґреґорна поведінка).
- Боплан Г. Л. де. Опис України; Ібн ал-Факіх (X ст.).